Альберт Гайзенбрукс.

Вивчення історії Української Повстанської Армії довгий час залишалось однією із заборонених тем для дослідників, тому зі здобуттям нашою державою незалежності цей напрямок роботи отримав імпульс для  розвитку. Поступово з'явились науково-дослідні установи відповідного профілю, нові цікаві видання, окремі групи фахівців, що вивчають подібні проблеми. Разом з тим, рівень ознайомлення широкої громадськості зі сторінками історії національно-визвольної боротьби українського народу у ХХ столітті все ще залишає бажати кращого.

       Партизанська боротьба в Україні. Діяльність ОУН і УПА

В партизанській і підпільній боротьбі на окупованій фашистами території України, паралельно існували дві незалежних течії: перша –– радянські партизани і підпільники, друга –– формування створені українськими націоналістами. Їх стратегічні і тактичні цілі не тільки не збігалися, але й були відверто ворожими відносно один одного.

Гітлерівці за два роки війни в Західній Європі вже мали чималий досвід боротьби з підпіллям, тоді як поспіхом підготовлені підпільники погано розумілися на конспірації. У перші місяці війни на окуповану територію перекидали цілком не підготовлені, слабо озброєні партизанські загони та диверсійні групи, навіть без засобів зв'язку. Учасники цих загонів і груп не знали ні української мови, ні звичаїв народу, ані місцевості. Вони відразу ж потрапляли в руки гітлерівців більшість із них була страчені. Це був трагічний і несприятливий період розвитку радянського партизанського і підпільного руху в Україні.

Формування створені українськими націоналістами до війни і в ході бойових дій складали друге крило українського національно-визвольного руху. Тут теж не було єдності. Організація українських націоналістів (ОУН) у лютому 1940 року в Кракові розкололася на ОУН (революційну, яку очолив Степан Бандера — ОУН(б) — та мельниківську, очолювану Андрієм Мельником — ОУН(м). Обидві фракції продовжували, хоч і по-різному, орієнтуватися на політичну та фінансову допомогу Німеччини.

 30 червня 1941 р. у Львові частини бандерівців оволоділи радіостанцією і за підтримки українського батальйону "Нахтігаль” ("Соловейко”), який увійшов до міста на сім годин раніше від австрійської дивізії вермахту, передали звістку про відродження Української держави та створення уряду Української держави на чолі з прем'єр-міністром Я. Стецьком. Берлін відреагував арештом С. Бандери і його співробітників і кинув їх до концтаборів. Гітлер волів використовувати ОУН "як п’яту колону”, але рішуче відкидав найменші ознаки її незалежності України, тим паче несанкціоноване проголошення української державності.

Перше з'єднання під назвою УПА "Українська повстанська армія” створив на Поліссі Т. Боровець (псевдо — Байда, потім Бульба). Восени 1941 р. Т. Бульба (Боровець) сформував на Поліссі і Волині загони "Поліської Січі”. Бульба не був оунівцем і користувався підтримкою уряду УНР у вигнанні. Прагнучи зберегти самостійність, він перетворив свої загони на партизанські і дав їм назву — Українська повстанська армія (УПА). Бульбівці боролися одночасно з німцями і радянськими партизанами, але не досить активно.

Восени 1942 р. ОУН (б) взяла курс на створення партизанської армії, яка мала боротися як з окупантами, так і з польськими та радянськими партизансько-підпільними формуваннями. В цю армію, яку називали УПА, явочно було виключено збройні формування Бульби і ОУН(м). Очолив армію один з керівників розформованого німцями "Нахтігалю" Роман Шухевич (бойовий псевдонім Тарас Чупринка). УПА користувалася широкою підтримкою західноукраїнського населення і за своїм складом була переважно селянською. Вона налічувала десятки тисяч бійців (за деякими оцінками до 100 тис. на початок 1944 р.) і діяла переважно на Волині, Поліссі, Галичині. Разом з тим нечисленне оунівське антифашистське підпілля діяло в центрі, сході і на півдні України.

 Радіостанціїя "Вільна Україна"

У 1942 році перед УПА постала потреба створити власну радіостанцію, яка мала протидіяти шкідливим впливам антиукраїнських сил і передавати в світ правдиві відомості про організовану національно-визвольну боротьбу українського народу під проводом ОУН проти німецьких та російських поневолювачів. У зв'язку з загрозою викриття трансляції мали тривати недовго, тому не могли містити великого обсягу інформації; та велике значення мав би вже сам факт використання підпіллям радіомовлення.

Відповідальним за організаційно-технічну роботу крайовий провід ОУН Західних українських земель (ЗУЗ) призначив Івана Климу. На найвищому рівні за організацію "Афродити” відповідав референт пропаганди Проводу ОУН Мирослав Прокоп. Був намір розмістити радіостанцію у Верхньому Синьовидному в хаті крайового зв’язкового Михайла Біраковського, однак цю думку відкинули з міркувань безпеки: у цьому селі проходили залізниця й автодорога на Закарпаття, і через те завжди було багато німецьких вояків і поліції. Відтак вирішили розташувати радіостанцію глибше в горах, на захід від Верхнього Синьовидного у селі  Ямельниці. Станція працювала в колибі на хребті, а згодом – на гірському схилі. Передавач не відповідав потребам радіостанції інший дістати не було змоги, тому модифікували той, що працював. Для перевірки радіостанції здійснювались пробні передачі, які у віддалених місцях на визначеній хвилі приймали підпільники. Підтвердження про прийом надходило каналами зв’язку ОУН й вимагало певного часу. Коли потужність і якість сигналу були недостатніми, передавач удосконалювали шукали інші комплектуючі, проводили нові випробовування. Щоб радіостанція могла пересуватися, у німців  викрали  3 двигуни і 300 літрів бензину. Як з’ясувалося, для цього потрібні були інші двигуни. Незабаром вдалося їх отримати, а також налагодити стабільне постачання пального й олив. Двигун розташували глибоко під землею, щоб шум не викривав радіостанцію і не перешкоджав мовленню. За допомогою мотора динамо-машини виробляли струм, необхідний для роботи передавача. Можливо двигун працював на карбіді, оскільки при ліквідації "Афродити” було вилучено балони з киснем. На початку 1943 року у Львові відбувалися переговори між ОУН та польським підпіллям, яке спиралось на підтримку Британії про апаратуру, яку закупили від польського підпілля за 45 тисяч злотих та складним шляхом переправили на Стрийщину, до села Ямельниця. Після модифікації та вдосконалення радіопередавача, налагодження регулярного постачання пального та олив для роботи генераторів, «Самостійна Україна» почала здійснювати пробні сеанси мовлення. Радіостанція була готова до роботи восени 1943 р. Восени 1943 р. поступово сформувався й редакційно-журналістський персонал радіостанції. Ярослав Старух, який після лікування від тортур, був призначений працівником радіостанції. Він очолив "Афродиту”. Філолог, "Зіна” відповідала за мовну редакцію українських та російських передач. Їй допомагала Галина Чуйко, яка теж писала тексти передач, насамперед різні відозви. Володимир Макар займався обробкою інформаційних звітів ОУН і укладав на їх основі огляди життя та боротьби на території України. Обов’язки машиністки виконувала Ірина Гевак-"Веселка”, яка з 1942 р. переховувалася від німців: вони заарештували та стратили її батька і брата Певний час технічну роботу в "Афродиті” виконувала Люба Лемик.

Восени 1943 року сформувався склад станційної редакції. До неї входили Ярослав Старух, Богдан Галайчук, Корнило Яворівський, Володимир Макар, Дмитро Лушпак, Кость Цмоць, Альберт Газенбрукс.

Повідомлення з міжнародного життя складалися на підставі прослуханих передач берлінських, лондонських, московських та ін. радіостанцій. Зазвичай це робив бельгієць Альберт Газенбрукс- "Західний”, який почав працювати на радіостанції з грудня 1943 р. і читав англійські, німецькі та французькі тексти. Передачі українською та російською мовами вела "Зіна”, яка мала сильний і приємний голос, інколи її заміняла Галина Чуйко. Високим був освітній рівень працівників редакції "Афродити” – усі мали вищу або незакінчену вищу освіту, що в той час було рідкістю. Ті зі співробітників, хто згодом опинився в еміграції, стали відомими науковцями і публіцистами (Володимир Макар, Богдан Галайчук, Іван Вовчук). У 1943 р. редакція знаходилася в сусідньому селі Крушельниця, яке мало зручніше сполучення зі Львовом. Тут перебували "Зіна”, Ірина Гевак-"Веселка”, Володимир Макар, Галина Чуйко . Проте у Крушельниці інколи відбувалися облави в пошуках втікачів із "баудінсту” чи неплатників контингенту. Десь у грудні 1943 р., після чергової облави, редакція також перебазувалася в Ямельницю. З погляду безпеки це село лежало у важкодоступній німців місцевості. Радіостанція почала працювати  у жовтні 1943 р. У грудні 1943 р., передачі виходили на хвилях 41–43 м три або чотири рази на день, тривали по 30 хвилин і велися чотирма мовами: українською, російською, англійською і французькою.

Галина Чуйко згадувала, що були також передачі німецькою мовою. Вони були необхідні з огляду на бажання охопити аудиторію Центральної Європи. Радіостанцію слухали в Німеччині, Великобританії, Франції. Свідчення про передачі радіостанції в Європі знайти досить важко. Відомо лише кілька фактів. Радіостанція діяла під постійною загрозою знищення. У середині липня 1944 р. група добровольців сотні УПА "Бурлаки”  ліквідувала спробу більшовицьких парашутистів демонтувати обладнання підпільної радіостанції ОУН "Вільна Україна” ("Афродіта”) на лісничівці між селами Ямельницею та Уричем. На початку серпня 1944 р. Ямельниця перейшла до рук більшовиків, до кінця вересня фронт перемістився в гори на південь від села. Згадок про роботу "Афродити” в цей час нема, а тому можна припускати, що з міркувань безпеки вона перервала роботу. Наприкінці 1944 – на початку 1945 р. "Афродита” відновила роботу. Очолив радіостанцію "Шпак”, йому допомагали "Андрій” і Альберт Газенбрукс. Інші працівники, крім охоронців, невідомі. Нема даних про те, хто вів передачі українською і російською мовою. Зрештою, інформаційна і технічна ділянки роботи "Афродити” були налагоджені й не потребували збільшення персоналу, навпаки, його зменшення вимагала конспірація.

Про режим роботи під більшовицькою окупацією згадував А. Газенбрукс: "Ваш край знову зазнав усіх жорстокостей большевицьких кровопийців. Ми мусіли переходити щораз більше до конспіративної боротьби, щоб могти продовжувати наші пересилання. Ми часто змінювали місце постою, щоб знову всі почули ті слова, якими розпочиналося кожне наше пересилання: ВИ ЧУЄТЕ ГОЛОС ВІЛЬНОЇ І НЕЗАЛЕЖНОЇ УКРАЇНИ! ГЕТЬ З НАЦИСТСЬКОЮ НІМЕЧЧИНОЮ! СМЕРТЬ БІЛЬШОВИКАМ!..”

7 квітня  1945 року, о 13:20, за два кілометри на схід від Ямельниці оперативна група Сколівського райвідділу НКВС та резервна рота 330-го полку військ НКВС виявили «Афродиту». «Шпак» і три охоронці загинули в бою, один поранений охоронець зумів урятуватись, а Альберт Газенбрукс потрапив у полон. Радіоапаратура була знищена, оскільки солдати НКВС закидали криївку гранатами.

Існування підпільної радіостанції ОУН демонструє організованість та масштабність боротьби ОУН і УПА, ґрунтовність пропагандистської роботи. Також це було виходом на міжнародну арену і безпосереднім свідченням для Заходу про існування протинімецької і протимосковської визвольної боротьби в Україні. В Використання підпільного радіомовлення ставить боротьбу ОУН і УПА в один ряд із наймасштабнішими національно-визвольними рухами ХХ століття не лише Європи, а й світу.

             Альбер Газенбрукс диктор радіостанції "Вільна Україна"

Альберт Газенбрукс родився в 1915  році в м. Бруґе  Бельгія. Закінчив економічні студії і відділ журналістики. У 1940 р. коли   Бельгію зайняли німці, був відправлений на фахову працю до Німеччини. Опинившись в німецькому полоні в червні 1940 року, а згодом на примусових роботах, колишній вояк бельгійської армії, за фахом інженер Альберт Газенбрукс (Albertus Hasenbroekx) неодноразово тікав, прагнучи повернутися до рідної Бельгії. Остання втеча була невдалою - німці знову схопили його, і вивезли на примусові роботи на Волинь.

 Під час чергової спроби втечі в січні 1943 року біля міста Дубно Рівненської області Газенбрукс натрапив на вояків УПА. Спочатку його прийняли за німця, і йому довелося доводити, що він бельгієць. Як згадував сам Газенбрукс, його змусили проспівати бельгійський національний гімн "Брабансонна" і перекласти слова німецькою мовою. Дізнавшись про те, що втікач-бельгієць знає декілька європейських мов, командування УПА вирішило використати його для роботи на підпільній радіостанції "Вільна Україна", кодова назва "Афродита". А невдовзі Альберта Газенбрукса вже знали тільки за псевдом "Західний", а радіостанція  отримала диктора, який вів мовлення англійською та французькою. Розпочиналося воно завжди такими словами: "Ви чуєте голос вільної і незалежної України!" - "Attention, attention! Ici Radio diffusiere ukrainienne clandestin La Libre Ukraine!".

 Радіостанція працювала у селі Ямельниця (Сколівський район Львівської області) з 1943 по 1945 рік, аж до моменту, коли у квітні 1945-го війська НКВД закидали гранатами криївку, звідки велося мовлення, прямо під час ефіру. Частина працівників радіостанції загинула, а важкопораненого Альберта Газенбрукса схопило НКВД.

     Акт

1945 года Апреля месяца 7 дня.

Мы, нижеподписавшиеся Начальник отделения ББ Сколевского РО НКВД - капитан Шелест А. П., командир резервной роты 330 полка войск НКВД л-т Шпак И. А., командир 1-го взвода рез-роты младший л-т Архипов, составили настоящий в нижеследующем:

В 13.20 7-4-45 года по оперативным данным РО НКВД гор. Сколе оперативная группа в составе резервной роты произвела операцию по ликвидации банд у.п.а. в Орувском лесу, западнее села Орув - 7 кил, и восточнее села Емельниц - 2 клм.

 В результате произведенной операции разгромлен штаб с рацией в котором был убит полковник "Шах" и с ним 3и бандита У.П.А которые находились в доте, кроме этого один бандит ранен который бросив оружие, скрылся в лес и один взят в плен по национальности "бельгиец" который являлся радистом разгромленного штаба банды У.П.А.

При операции по разгрому штаба и склада У.П.А взяты следующие трофеи:

1) телефонных аппаратов - 3; 2) динамомашин - 4; 3) мотор 4х цилиндровый - 1; 4) кислороду - 2 балл.; 5) радиоприемник - 1; бумаги - 400 кгр.; канвертов - 500 шт.; патефон - 1; винтовок "Маузер" - 4; автоматов ППШ - 2; гранат - 50 шт.; пистолет "Маузер" - 1; ручпулемет М. Г. - 1; патрон - 5000 винт.; револьвер Наган - 1; и разная кухонная посуда.

(Уничожена радиостанция при штурме дота) и продовольственный склад.

Перечисленные трофеи находятся на складе 330 полка. На что и составлен настоящий акт.

 З кримінальної справи Альберта Газенбрукса (отримати доступ до неї стало можливим після відкриття архівів СБУ у 2008 році) зрозуміло, що під час допитів він мало що розповів енкаведистам - наполягав на тому, що був полоненим УПА і працював кухарем.

 Після допитів і побоїв у 1945 році його без суду і слідства вивезли до концтабору у Воркуті, а в 1947-му повернули до Дрогобича, де судили разом з багатьма іншими повстанцями. Його справу протягом двох років відправляли на дослідування - її ускладнювала плутанина у біографічних даних, адже малограмотні слідчі кожен по-своєму записував місце його народження, імена родичів тощо. Можна сказати, що йому пощастило - дали "всього" 10 років.

 Газенбрукс провів у різних сталінських таборах і тюрмах 8 років і вижив завдяки ще одному своєму таланту - цього разу музичному. Йому було дозволено грати на скрипці в оркестрі, що і врятувало його від виснажливої фізичної праці.

 У жовтні 1953 року,  його разом з іншими колишніми в'язнями відправили до Бельгії. У таборах Газенбрукс опанував ще одну мову - російську, офіційну мову радянських гулагів.

 Після повернення на батьківщину, де на нього чекала дружина і донька, життя Газенбрукса не було простим. Мало хто вірив в його неймовірну історію, адже український резистанс був занадто складним явищем для розуміння для післявоєнної Європи. Побратими Газенбрукса переказували його слова: "Якби щось подібне відбувалося, наприклад, бельгії або у франції, про це трубили би на весь світ, як про небувале досягнення".

 Альберт Газенбрукс після війни.

Альберта в Бельгії вважали радянським шпигуном, і з цілком зрозумілих причин він обмежив своє спілкування з іншими вояками УПА, яким вдалося вижити і яких розкидало по світу. З тих нечисленних листів, що отримали і зберегли його побратими: "Я закликаю вас залишитися об'єднаними в боротьбі проти спільного ворога. Одного дня - може, він вже не такий далекий - ми будемо мати щастя і можливість святкувати незалежність України, а цей день не прийде, коли ціла Україна, як один чоловік, не підніметься проти більшовицького ката, з поміччю поневолених та загрожених народів. Я бажав би залишитися в контакті з моїми українськими приятелями, але моя праця мене на це не дозволяє з причин, які ви розумієте. І цілком певно, завжди пам'ятаю, коли я складав присягу в українських лісах у 1943-тому році, бо її не забув. З поміччю Всевишнього ми збереглися у нашій боротьбі, щоб сповнити те чудо, за яке ми боролися, за яке ми боремося і будемо боротися аж до дня його сповнення".

У 1967 році Газенбрукса запросили до Льєжу (Франція) взяти участь у заходах з нагоди 25-ї річниці УПА. Там він мав виступ (українською та французькою мовами), в якому розповів про свою участь в українській визвольній боротьбі. Учасники заходу у Льєжі пригадували, що про українське підпілля Газенбрукс говорив: "Такої посвяти, такої відваги й героїзму я не зустрічав ніде". Він також говорив про перебування та загибель тисяч українців у сталінських концтаборах, і що з усіх в'язнів 50% складають українці. У тому ж 1967-му він був нагороджений орденом Головної Управи колишніх вояків УПА - "Золотим Хрестом".

Друзі Газенбрукса згадують про його мемуари, але, на жаль, вони не дійшли до нас. За деякими даними, мемуари Газенбрукса були знищені його родиною - тема його перебування на території Радянського Союзу і у засланні була дуже болісною і небезпечною.

Альберт Газенбрукс помер у вересні 1979 року, у віці 64-х років. До кінця життя він беріг у серці спогади про українське підпілля, підписував свої листи "Західний" і додавав "Слава Україні!". Вірив, що настане той день, коли Україна стане незалежною.

"Час моєї праці в Радіо "Вільна Україна" - то були найкращі хвилини мого життя. Я тоді переродився і зрозумів, ЩО це означає жити і боротись за шляхетні ідеали. А воля України, визволення цього доброго народу стало для мене метою...", - казав він. І ще: "Для мене незабутніми лишаються дні і місяці підпільної революційної боротьби в УПА... Ніколи я не жалітиму, а навпаки, вважаю себе щасливцем, що мав можливість своєю працею прислужитись до визволення України. Україна заслуговує на те, щоб для неї жити, працювати й боротися...".

 Перемога у Великій Вітчизняній війні над Німеччиною та п союзниками була здобута ціною неймовірних зусиль і величезних жертв. Ми досі не маємо точної кількості людських втрат, чи не найбільше втрат зазнала Україна, яка однією з перших республік опинилась у вирі світової війни. Український народ знайшов сили, щоб піднятися на боротьбу проти поневолювачів. Війна стала народною, бо населення боролося за існування українського етносу. 6 млн мільйонів українців відряджено до Збройних сил СРСР, та формувань радянських партизанів. На заході десятки тисяч їх влилися в ОУН, Українську повстанську армію,. місцеві загони якої чинили запеклий опір окупантам. У складі УПА боролися зі спільними ворогами національні підрозділи, представники інших держав.

Газенбрукс опинився в Західній Україні у, можливо, найтрагічніші, найкривавіші роки її історії. Всім серцем перейнявшись духом визвольної боротьби, вважав за честь і щастя служити Україні - словом і ділом, попри постійну небезпеку і труднощі підпільного життя.

Разом з мільйонами інших українців був за це жорстоко покараний, але вижив і не зрадив ні своїх переконань, ні поклику серця.

 Через 30 років після смерті Альберта Газенбрукса Україна офіційно вшанувала його - у лютому 2010 року указом президента України  Альберта Гюстава Газенбрукса, громадянина Королівства Бельгія, учасника національно-визвольної боротьби, посмертно нагороджено орденом "За заслуги I ступеня".

Представник посольства України в Королівстві Бельгія вручає орден "За заслуги I ступеня" доньці Газенбрукса.