Українські примусові

робітники нацистської Німеччини: мої земляки

У нескінченному ланцюгу всенародної трагедії, що її принесла в Україну війна з Німеччиною, була травма неосяжних масштабів, біль від якої не вгамовується й досі. Це примусова депортація працездатних людей що торкнулася майже кожної сім`ї, практично всього українського народу. Друга світова війна ввела в лексикон народів Європи нові поняття - «жертва нацизму» та «остарбайтер».

За роки Другої світової війни у Третьому рейху примусово працювало приблизно 9-10 млн. робітників із різних європейських держав. Якщо врахувати, що близько 3 млн. цих робітників були вивезені з території, яку обіймає сучасна Україна, то українці становили одну з найчисельніших груп невільників Гітлера. Майже кожна українська родина зазнала лиха трудових депортацій, кожен із 40 жителів окупованих областей України під цивільним або військовим управлінням був депортований до Німеччини.

Спочатку нацистське керівництво не планувало використовувати робочу силу з Радянського Союзу (у тому числі й з України). Навпаки, розроблялися плани масового винищення мільйонів місцевих жителів (генеральний план "Ост”), щоб розчистити територію для розселення німецьких колоністів. Але до осені 1941 року, змінилася воєнна ситуація, війна переросла у позиційну війну. Нацистське керівництво ухвалило в жовтні - листопаді 1941 року рішення про використання робочої сили з територій СРСР, затверджене А. Гітлером. Правовий статус робітників з територій Радянського Союзу не відрізнявся від статусу полонених. Експлуатація, найгірше харчування та ставлення. За незначні порушення – смертна кара. У першу чергу надії нацисти покладалися на мільйонну армію радянських військовополонених. Насправді до осені 1941 р. у військових таборах голод та епідемії викликали масову смертність радянських полонених і до кінця 1941 60 відсотків   пішли із життя. Тому на захоплених територіях в усіх містах і селах України наприкінці 1941 р. розпочався перепис та облік місцевого працездатного населення, для вивезення до Німеччини.

Масштабну компанію вербування робочої сили німецькі установи розпочали на початку 1942 року. Першочергове значення надавалося великим українським містам Харкову, Києву, Сталіно, Дніпропетровську.

22 січня 1942 року з Києва відправлено перший потяг з 1,5 тисячами робітників.  24 січня 1942 р. – з Харкова.  Навесні 1942 року хвиля масового вивозу до Німеччини докотилася до сільської місцевості. За період весняно-літня компанії депортовано 1 мільйон робочої сили до Німеччини.

У жовтні 1942 року почалося полювання на учнів і студентів. Розпорядженням Райхскомісара Е. Коха в Україні були закриті всі середні школи та вищі навчальні заклади в яких навчалися учні старші 15 років, усіх незалежно від статі, відправити до Німеччини. Сорок третій рік почалась мобілізація працездатних 1923 – 1925 років народження. Про добровільність навіть не було й мови. Тепер це був обов’язок. У 1943 р. змінюється соціальний склад вивезеної робочої сили: збільшується кількість жінок, дітей та людей похилого віку.

Умови проїзду потягом відповідали методам набору робочої сили. Вагони без нар, без соломи. Депортовані сиділи на підлозі. Щоб скоротити до мінімуму втечі у вагонах замонтовували люки, надавали відра з водою, та обладнали отвори для справляння природних потреб.

Люди вдавалися до вигадок,  застосовували саботаж і втечі. В областях з великими лісовими масивами до цього способу вдавалися цілі села. З моменту прибуття на територію ІІІ Рейху українські робітники попадали у лещата великої карально-наглядової системи. Умови життя та праці "остарбайтерів” були надзвичайно складними. Їх належало ізолювати як від німецького населення, утримувати в спеціальних таборах під суворою охороною. Обов’язковим було постійне носіння на верхньому одязі розпізнавального знаку „Ost”. Заборонялося задоволення духовних потреб. Дискримінація простежувалася й в оплаті праці, передбачалося робітникам із СРСР платити суто символічні („кишенькові”) гроші. Ті ж робітники, які працювали в сільському господарстві чи хатньою прислугою, часто взагалі нічого не отримували.

При цьому, умови праці остарбайтера були найгіршими, а його заробітна плата – найменшою, порівняно з іншими іноземними цивільними робітниками.

 Натомість основним місцем проживання остарбайтерів-промислових робітників став табір. По всій Німеччині їх нараховувалось 30тис.. Табір для остарбайтерів мав вигляд огородженої, часто колючим дротом, території, на якій були розташовані тимчасові житла-бараки, а також різні допоміжні приміщення: кухня, вахта, лазарет, їдальня, приміщення для вмивання, туалети тощо. Бараками слугували здебільшого великі одноповерхові приміщення, побудовані, як правило, з дерева і поділеного на окремі кімнати. Організація проживання робітників у таборах підлягала суворому контролю та регламентації. Відбій у літній час встановлювався не пізніше ніж о 22.30, а в зимовий – не пізніше 21.30 Харчування остарбайтерів здійснюється на основі встановлених норм постачання У остарбайтерів та радянських військовополонених був найменший продуктовий раціон порівняно з іншими іноземними робітниками. щоденне меню для східних робітників приблизно складалося: з ерзац-кави та шматка хліба від 250 г до 400 г та літри „баланди з брюкви”.

Остарбайтери не мали одягу та взуття. У роки війни в Німеччині існувала карткова система на придбання текстильних товарів. Іноземці із західноєвропейських країн, які працювали в Рейху, отримували картки на одяг такі ж, як і німці. Значна частина остарбайтерів не мала можливості зібрати речі в дорогу бо збиралась під час облав, у супроводі поліції. Тому робітники з окупованих територій СРСР прибували на місце часто без будь-яких речей. Більшість остарбайтерів мали єдиний комплект одягу, у якому ходили і на роботу й у вільний час, що прискорювало його зношуваність. Вигляд нужденних і обідраних остарбайтерів став звичним явищем на вулицях німецьких міст. Ще скрутніше було із взуттям. Найбільшого поширення набули гольцшуги або „колодки”, „дерев’яшки”, „кломпи”. Це взуття або повністю виготовлялося з дерева, або лише підошва була дерев’яною. Така підошва зовсім не гнулася, що робило подібне взуття дуже незручним. Більшість остарбайтерів гольцшугами просто травмували собі ноги, коли їм доводилося здійснювати великі переходи – на завод і назад у табір, завдавали шкоди своєму здоров’ю.

Закінчення війни не дало свободу остарбайтерам. Всіх колишні радянські громадяни змушені повертатися (репатріація) до СРСР. Для цього створено сотні фронтових перевірочно-фільтраційних таборів у яких одночасно могло перебувати близько півтора мільйона осіб. Перевірку й фільтрацію у таборах проводили співробітники НКВС, НКДБ і контррозвідки СМЕРШ. Після прибуття за місцем проживання репатріанти знову повинні були пройти перевірку в органах держбезпеки. У репатріанта забиралися всі документи. Натомість видавалося направлення на постійне місце проживання, з позначкою „видом на жительство служить не может”. Репатріант з подібною довідкою з фільтраційної комісії автоматично опинявся поза законом.

Переслідування й приниження остарбайтери зазнавали й після повернення додому. Вони приховали своє невільницьке минуле від колег по роботі, навіть від найближчих родичів і знайомих мали проблеми з влаштуванням на роботу, отриманням освіти, кар’єрним просуванням, можливістю поїхати за кордон, навіть зустрічаються випадки, коли чоловіки відмовлялися одружуватися на колишніх остарбайтерках.

Час стирає сліди історії, з роками все менше залишається живих учасників страхітливих подій, і те, що ми збираємо данні, пізнаємо внесок нашого народу у Велику Перемогу над фашизмом не з підручників, а від живих свідків - це останнє шанування, знак глибокої вдячності живим і мертвим героям. При написанні цієї роботи я шукала людей депортованих у німецький рейх на примусові роботи.

Я записала спогади колишнього остарбайтера мого земляка жителя Енергодара Свириденко Володимира Леонтьєвича.

Свириденко Володимир Леонтьєвич народився 1928 року у м. Нікополь. Його чотирнадцятилітнього юнака, у травні 1942 року було примусово вивезено до Німеччини. Зі слів Володимира Леонтєвича : «гнали нас цілими ешелонами, то було у травні 1942 року. Коли нас ловили, то жорстоко били батогами. Забирали дітей віком від 14 років. Я був старшим у сім’ї тому мене забрали одного, а батька забрали через рік після мене. Нас посадили в машини і повезли на залізничну станцію, де перевели в товарні вагони. Потягом нас доставили до Польщі. Там певний період ми проходили карантин у таборі де знаходилось десятки тисяч людей. Ми жили у хлівах для худоби, спали на підлозі. стелили солому й спали просто на ній. Не було ніяких санітарно-гігієнічних умов. Згодом нас привезли до Німеччини в м. Неймаркт. Ми жили в казармах на дерев’яних ліжках. Зв’язку з рідними не було.

З нас зняли весь одяг та видали робу, це була звичайна мішковина, пофарбована в червоний колір, на грудях з лівої сторони була латка, на якій було написано «Ост», і дерев’яні незручні черевики. Ми працювали на фабриці «Експрес» по 9 годин. Німець-командувач обирав собі працівників так: усі ставали в ряд і він обирав собі 50 чоловік. Вставали о 7 годині ранку и лягали о 10 годині вечора. Ми відчували себе рабами магнатів німецької промисловості. На роботу й з роботи нас возили під конвоєм, і тільки заради виняткової "милості” у неділю дозволяли виходити з табору до міста. Заводські наглядачі дуже знущалися з нас, били. За якусь провину били батогами куди завгодно, а за якусь серйозну провину – спалювали. Годували нас жахливо.

Сніданок: чай, 150 грамів хліба з тирсою;

Обід: 1 літр капусти або 1 літр брюкви, зажарка готувалася на людському жирі, як ми згодом дізналися (коли масово спалювали людей, увесь жир, що стікав, був використаний у їжу);

Вечеря: 1 стакан чаю, 1 картоплина;

Дуже хотілося їсти»

Працювали важко. Усі виконували однакову роботу. Жінки працювали на рівні з чоловіками, виконували чоловічу роботу. Між собою розмовляли на німецькій мові. На заводі працювали представники різних національностей.

За містом де находився наш табір, був кронктабір – щось схоже на лікарню, але там навіть не лікували. Тих хто не одужував – спалювали. Це було жахливо. Я теж туди потрапив. Але мені пощастило. Я одужав за три тижні і мене знову перевели до табора.

Зі слів Свириденко В.Л. : «в мене був товариш Петро, йому було близько 20 років. Він спонукав нас до втечі з табору. Через два місяці після життя в таборі, ми втекли. Нас втекло 40 чоловік. Я був найменший, тому рив тунель з туалету за територію табору. Ми розійшлися на різні сторони. Я з товаришем пішли на схід. Після довгого блукання нас упіймав один фермер, в нього ми жили і працювали три дні. А потім ГЕСТАПО нас вивезло в Амбергрзьку тюрму. Деякий час ми перебували там. Нас не годували, а поїли тільки водою. І знову відправили в табір. Усіх хто втік з нами, згодом також упіймали і спалили, а нас двох невідомо чому залишили живими.

Нарешті коли мені вже виповнилось 17 років, в травні 1945 року нас визволили американці. За ці три роки вимушеної праці я побував у Польщі, Берліні, Неймаркті, Амберзі, Ньюрнберзі, та ще в деяких містах.

Після повернувся додому мене як інших остарбайтерів вважали репатріантами. Це були найстрашніші, наповнені моторохом і переживанням, роки мого життя. Про те, як поводились з нами в нашій країні згадувати страшно. Пройшов через утворені фільтраційні табори де перевіряли кожну людину. Після перевірки нам видавали довідки. Але було дуже багато випадків, коли людей відправляли не додому, а на заслання в Сибір. Ми жертви війни виявилися між молотом і наковадлом, вирвавшись з ”чужого” полону, не рідко потрапляли ув'язнення до "своїх”. Нас піддавали тортурам, вимагаючи признатися у співпраці з ворогом.. До всіх остарбайтерів радянські органи безпеки ставили з підозрою, проводили неодноразові допити, виявляли можливих шпигунів.

У незалежній Україні почало змінюватися ставлення до цього воєнного покоління як самої держави, так і громадськості. 1993 року було прийнято закон "Про статус ветеранів, гарантії їх соціального захисту”, згідно якого громадян, що були вивезені на рабські і примусові роботи, прирівняно до ветеранів війни з наданням певних пільг. У 2000 році вже прийнято окремий закон "Про жертви нацизму”, яким визначено політичний статус, гарантовано соціальний захист особам, які в роки Другої світової війни стали жертвами націонал-соціалізму внаслідок переслідувань із політичних, релігійних і расових мотивів.

У 1993 році уряд ФРН надав одноразову гуманітарну допомогу Україні в розмірі 400 млн. марок. Її одержали близько 670 тис. колишніх остарбайтерів.” Згідно цього рішення Свириденко Володимиру Леонтьєвичу було виплачено незначну суму за три роки примусової праці в Німеччині, як іншим східним остарбайтерам. Після чого був підписаний документ про те що остарбайтери нічого не мають проти німців.

Зараз Свириденко В.Л. отримує незначні льготи згідно закону «Про дітей війни».

 Працюючи над даною темою, опрацювавши відповідну літературу, проаналізувавши документи та опитавши колишніх жертв нацистського режиму - остарбайтерів я встановила, що:

нацистський "новий порядок” завдав безповоротних втрат українському народові, а тому його необхідно розцінювати як злочин проти нації з метою її знищення;

причинами виникнення "остарбайтерства” у расовій людиноненависницькій ідеології фашистської Німеччини;

остарбайтери були позбавлені батьківщини, стали об'єктом работоргівлі, расової дискримінації, масового знищення;

після війни керівництво СРСР не намагалося вирішити проблеми остарбайтерів, забезпечити їх інтереси;

лише в умовах незалежної Української держави проблема остарбайтерів знайшла свій шлях до вирішання.

Це дослідження можна використати для проведення тематичних інформацій, виховних годин, а також на уроках історії України в XI класі.

ЛІТЕРАТУРА

Тронько П. «Внесок Народу України в перемогу над гітлерівськими загарбниками» Історія України. - 2005.-№43.с2

Смолій В., Боряк Ю. і др.. «Україна в другій світовій війні: погляд з XXІ» ст.. Київ 2011.

Михайлов Н., Кузьменко Н. «По ту сторону войны.» Запорожье. РА «Тандем-У», 205,-374с. 170 ил.